Останнім часом я зіткнувся з тим, що мене звинувачують у певному песимізмі, якихось самогубних думках та депресії. Що ж мене всього мені хтілося б спростовувати ці речі; я справді знаходжуся десь у скрутному становищі. Усі мої мрії в якійсь мірі останнього часу піддалися великій зміні, я би навіть атаці. Те, на що я сподівався, мене підвело. Але усе одно я хтів би захистити себе, сказати свою думку.
Може для письменників, я з таким зіткнувся, є можливість і вони часто нею користаються для щоб змінити свій розум та душу від того, що їх мучить, роздирає та заважає їм жити. Вони це виписують і їм стає легше. Може я так само користаюся цією можливістю. У мене безліч думок, які нуртують у мене в голові, і коли я пишу, то мені стає легше. Це безперечно. Тоді постає питання: як я чиню щодо своїх читачів, чи не являюся я для них певних згіршенням. Мені стає легше, а вони прочитавши можу спасти в той стан, з якого я намагався вийти.
Я міг би зіслатися на те, що це воля кожного читати чи не читати те, що я пишу. Але слово як то кажуть має велику силу. Оце останнім часом передивився свої записи, то мене читають. Може не багато, але хтось усе одно це читає. То що я говорю своїм читачам, чого я їх вчу? Чи не треба мені просто писати в стіл? Щоб це ніхто не читав.
Але я памятаю це відчуття в дитинстві, коли ти залишаєшся сам зі своїми думками. Ти живеш у своєму власному світі, пишеш, а потім це викидаєш. Життя проходить, а ти нічого не отримуєш. Так, ти змінюєшся. Ось перечитаєш те, що писав раніше: бачиш певний поступ, як ти позбавляєшся колишніх мрій, переборюєш спокуси і наближаєшся до смерті. Усе одно краще писати для когось. Так, я знаю це нічого не змінює. Люди почитають і забудуть. Сумніваюся, що хтось бере це до серця чи воно змінює його життя. Та я і не мав такого на меті, коли писав. Я просто бачу у самому слові написаному, коли я виражаю те, що думаю — зв'язок з іншими.
Саме це цінне для мене. Коли ти пишеш, навіть найгірші речі, то почуваєш себе не сам. Тому я і не збираюся припиняти писати. Ну може, коли вже руки перестануть працювати, тоді я не зможу цього робити фізично. Але чому ж тобі я дозволяю писати собі таке страшне, тяжке, десь невиносиме?
Я це добре розумію. Я розумію те, що пишу важке. А чому я це пишу? Та тому що я вірю. Тільки віра моя не у якихось загальних висновках чи речах. Віра десь у протиріччі. Так, як у Святому Письмі “Авраам проти надії понадіявся”. Віра для мене не тоді, коли все добре. Навпаки справжня віра для мене, коли все погано.
Тому у моїх словах є певна погана нотка. У моїх словах можна відчути життя не вартує того, щоб жити. Усе здається марним та непотрібним. І десь вона так насправді є. Я не можу скривати те, що якщо добре написати про страшне, то воно ніби стає справжнім, дійсним. Якщо змальовувати щось добре та гарне, то це спонукає нас до того, щоб жити, вірити, сподіватися. І навпаки, коли я пишу тяжке, то це вже, розуміння цього починає тиснути на мене.
Може тому так багато людей воліє не думати про погане. Жити так, наче не існує смерті, хвороб. Не дивитися на невиліковнохворих, закривати очі на тих, хто страждає. Як тепер кажуть не впускати негатив у своє життя. Жити лише позитивом. Бути лише у доброму настрої. Так починається суспільство споживання: ми лише робимо і прагнемо того, що добре і відкидаємо те, що погане і для нас непридатне. Ми не живемо у правді. Не приймаємо дійсність такою, як вона є. Ми не живемо у реальності. Ми закриваємося стінами від цього світу, у якому існує зло і несправедливість. Ми намагаємося жити якоюсь обмеженою реальністю. А коли наше життя стає нестерпним, то усе закінчується.
Я ж волію жити у реальному світі. Там де існують біль і страждання. Де безліч людей щодня закінчують самогубством життя. Де тебе кидають і зраджують найкращі друзі. Де усі є навколо егоїстами і думають лише про себе. Таким є наше життя. Я не хочу закривати на нього очі і жити в ілюзіях.
Я знаю це важко. Десь це навіть не можливо. Не дарма наприклад Гаутама не зміг винести цього взору на страждання у цьому світі і вирішив усього зректися, вбивши у собі усі бажання. Але я вірю, що лише правда наближає нас до Бога, хоч яка би вона не була і нам неприємна та неможлива.
Тому для мене погляд на цей світ, спотворений гріхом є пошуком Бога.
Той, хто цього не розуміє може не читати мої статті. Він нічого не зрозуміє. Хто шукає легкого та гарного життя, якогось позитиву має шукати чогось іншого. Я намагаюся писати правду. Хоч яка вона є. А вона є двояка. Наприклад, ти любиш жінку і це гарне та світле почуття, яке будить тебе щоранку. А вона тебе не любить. І ці почуття стають стражданнями. І саме у цій правді я намагаюся знайти Бога.
Я не вірю в те, що Бог десь є далеко. Що Він там, літає понад хмарами та чекає нас на Небі. Ні, я вірю, що Він тут з нами, де ми страждаємо, де нам погано. От тільки питання є: де Він? Де Той, Хто мене любить? Де Він, коли мені так погано? Саме це я і намагаюся вловити. Жити у цьому світі, зберігаючи віру та надію.
Тому, я сподіваюся, що мої писання колись таки комусь допоможуть витривати у цьому світі, коли важко і нестерпно жити. То я буду дуже задоволений і мені цього вистачить.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Феноменология смеха - 2 - Михаил Пушкарский Надеюсь, что удалось достичь четкости формулировок, психологической ясности и содержательности.
В комментарии хотелось бы поделиться мыслью, которая пришла автору вдогонку, как бонус за энтузиазм.
\\\"Относительно «интеллектуального» юмора, чудачество может быть смешным лишь через инстинкт и эмоцию игрового поведения.
Но… поскольку в человеческом обществе игровое поведение – это признак цивилизации и культуры, это нормальный и необходимый жизненный (психический) тонус человека, то здесь очень важно отметить, что «игра» (эмоция игрового поведения) всегда обуславливает юмористическое восприятие, каким бы интеллектуальным и тонким оно не было. Разве что, чувство (и сам инстинкт игрового поведения) здесь находится под управлением разума, но при любой возможности явить шутку, игровое поведение растормаживается и наполняет чувство настолько, насколько юмористическая ситуация это позволяет. И это одна из главных причин, без которой объяснение юмористического феномена будет по праву оставлять ощущение неполноты.
Более того, можно добавить, что присущее «вольное чудачество» примитивного игрового поведения здесь «интеллектуализируется» в гротескную импровизацию, но также, в адекватном отношении «игры» и «разума». Например, герой одного фильма возвратился с войны и встретился с товарищем. Они, радуясь друг другу, беседуют и шутят.
– Джек! - спрашивает товарищ – ты где потерял ногу?
- Да вот – тот отвечает – утром проснулся, а её уже нет.
В данном диалоге нет умного, тонкого или искрометного юмора. Но он здесь и не обязателен. Здесь атмосфера радости встречи, где главным является духовное переживание и побочно ненавязчивое игровое поведение. А также, нежелание отвечать на данный вопрос культурно парирует его в юморе. И то, что может восприниматься нелепо и абсурдно при серьёзном отношении, будет адекватно (и даже интересно) при игровом (гротеск - это интеллектуальное чудачество)\\\".
